Реєстрація

Спільнота

ЧаПи

Календар


Назад   Чорна Рада-національний форум політичних дискусій > Політичне > Націоналізм

Синдикалізм та націоналізм

Націоналізм

Відповідь
 
Параметри теми Параметри перегляду
Старий 06.10.2010, 16:58   # 1
Коваль
Користувач
 
Аватар для Коваль
 
Реєстрація: 29.09.2010
Звідки Ви: Харків/London
Дописи: 470
Репутація: 51
Типово Синдикалізм та націоналізм

Початок ХХ століття породив безліч рухів і течій, доктрини яких неймовірно поєднували часом абсолютно протилежні ідеї та цінності. На думку цілої низки дослідників, першим і найбільш важливим синтезом, що визначив розвиток політичних ідей на початку ХХ століття, вирішальних, а то й основних для появи фашизму, стало поєднання ідей «інтегрального націоналізму» Ш. Морраса і революційного синдикалізму Ж. Сореля. Якими ж є причини цього синтезу і його історія?

Перша відкрита спроба зближення революційного синдикалізму та «Інтегрального націоналізму» була зроблена в квітні 1909 року, коли, прочитавши друге видання «Розслідування про монархію», Ж. Сорель висловив своє захоплення засновнику «Аксьон Франсез» [1]. Три місяці потому Ж. Сорель публікує в «Divinire soziale» Енріко Леоне, найвпливовішому виданні італійських революційних синдикалістів, схвальний відгук про ідеї Ш. Морраса, відповідь на який буде опубліковано через місяць в журналі Action française під заголовком «антипарламентські соціалісти» [2]. Тон статті та численні епітети і похвали Сорелю засвідчують його роль, вплив його ідей і те величезне значення, яке надавало «Аксьон Франсез» очікуваній єдності. Ця стаття, на думку відомого ізраїльського історика З. Штернхеля, і стала першим серйозним доказом поєднання «згори» «інтегрального націоналізму» і сорелівської версії революційного синдикалізму. Поєднання, але не справжній синтез, який вже стане справою молодих послідовників Ж. Сореля у Франції та Італії [3].

Які ж його причини? У роботі «Дрейфусівска революція» Ж. Сорель наголошує, що «ця революція значно підірвала моральні сили Франції». «Треба було, – пише він, – щоб піднявся енергійний протест проти цього духу декадансу: ніяка інша соціальна група окрім «Аксьон Франсез» не могла відіграти такої ролі, що вимагала б одночасно і слів, і віри… Товариші Морраса формують відважний авангард, покликаний вести справжню боротьбу проти невігласів, що корумпують все, до чого доторкаються в нашій країні, заслуга цих молодих людей стане великою для історії, завдяки їм ми можемо надіятися, що царство дурості закінчиться найближчими днями» [4].

Ж. Сорель не стає зненацька націоналістом, він не приймає вульгарний патріотизм, не схиляється перед одним з найвизначніших ідеологів французького націоналізму епохи М. Барресом, що став на той час звичайним консервативним політиком, багатим і успішним, демагогія Деруледа не зачіпає його. Він не стає роялістом, і його не приваблює певний раціоналізм і позитивізм, притаманний моррасівській системі. В реальності його спроба здійснити певний ідейний інтелектуальний синтез є досить стійкою. Ж. Сорель у цьому питанні виходить насамперед з близькості деяких найважливіших аспектів ідеології «Аксьон Франсез». Проповідуючи насильство, закликаючи пролетаріат до боротьби проти буржуазного порядку, проти ліберальної демократії, оспівуючи чесноти християнського песимізму (для Ж. Сореля католицький патріотизм відкриває певний додатковий вимір у великому антираціональному підході), ідеолог революційного синдикалізму не заперечує історичної спадщини і традицій. Він наполягає, говорячи про наполеонівський режим, «на величезній ролі консерватизму, незважаючи на всі великі революції» [5]. Очевидно, що ці думки були близькими і з радістю сприймались прихильниками Ш. Морраса.

Як зазначає З. Штернхель, образ думки Ж. Сореля є французьким варіантом «консервативної революції», яка найбільш повно буде виражена в Німеччині, де вона встановить місцевий варіант фашизму. Ця школа стане відомою завдяки працям О. Шпенглера, Меллера Ван ден Брука, Е. Юнгера. Сорель в 1912 р. є ніким іншим, згідно з ізраїльським автором, як «консервативним революціонером» [6].

З іншого боку, одна з можливих причин зближення теоретика революційного синдикалізму з Ш. Моррасом і «Аксьон Франсез» – необхідність нових джерел революційної енергії. Але це був швидше не роялізм, а активна молодь, рекрутована «Аксьон Франсез». П. Дріє Ля Рошель зазначав, що якби він і був спокушений «Аксьон Франсез», то це було в той момент, коли вона об’єдналася з «Гуртком Прудона» у прагненні синдикалістської революції [7].

Як зазначав П’єр Андре, «марксизм Сореля – це ніщо інше, як війна класів. Ця війна для нього – суть і надія соціалізму. Він не протиставляє соціалізм капіталізму. Він протиставляє в цій героїчній війні пролетаріат і буржуазію. Сорель виступає набагато більше проти буржуазії, ніж системи капіталістичного виробництва. Він охоче критикує всі соціалістичні системи і не критикує капіталізм» [8]. У цей період не менш відомий споглядач Тьєррі Моньє зазначав, що, незважаючи на можливе враження, «Сорель ніколи не змінювався: ворог демократії звертався до Морраса або до Леніна, керуючись обставинами». У В.І. Леніні Ж. Сорель бачив «реванш людини, керівника, творця проти демократичної вульгарності, реванш пролетарського насильства проти соціалістичного зрадництва» [9].

У роки перед Першою світовою війною «Аксьон Франсез» був єдиним рухом по-справжньому опозиційним існуючій дійсності. Зліва наростало прагнення до створення певного республіканського консенсусу. Революційний синдикалізм, теоретиком якого себе вважав Ж. Сорель, знаходився на злеті, і робітничі маси починають все частіше переходити до табору соціал-демократії. Навіть Густав Ерве, живий символ опозиції ліберальної республіки, відкидає антипатріотизм напередодні мобілізації. До 1912 р. Ю. Лагардель, один з лідерів революційного синдикалізму, директор La Guerre sociale, який також продовжує видавати Mouvement socialiste, укладає перемир’я з існуючим порядком. Єдиною організацією, що не припиняла боротися проти існуючого порядку, частиною якого є і соціал-демократія, залишалася «Аксьон Франсез», що порвала не тільки з режимом і його інститутами, його політикою, але і його духовними засадами. «Аксьон Франсез» прагне сформувати «залізні бригади», які повалять ліберальну демократію [10]. Такі мета, спосіб мислення і словник не могли не подобатися Ж. Сорелю. В умовах, що склалися, АФ і її прихильники були для Ж. Сореля не лише очевидними, але і єдино можливими союзниками.

Для Ш. Морраса ця зустріч людей, що ненавидять одне і те ж, визначалася в першу чергу прагненням АФ до проникнення у робоче середовище і, частково, в рух революційних синдикалістів, який існував з моменту створення організації. Ш. Моррас і його прихильники чудово розуміли, що союз з соціалістичною партією і її різноманітними складовими абсолютно безплідний. З одного боку, французький соціалізм повернувся до демократизації. З іншого – справа Дрейфуса відіграла свою роль, ставши фактором інтеграції соціал-демократії і буржуазії. У цих умовах і для «Аксьон Франсез» Ж. Сорель стає символом і надією. В середовищі націоналістів того часу підтримка Ж. Сореля відкривала нові можливості перед обличчям республіканського консенсусу.

Фактично з моменту своєї появи рух Ш. Морраса з великим інтересом стежив за ідейною еволюцією в таборі лівих нонконформістів. Цей оригінальний соціалізм, заснований на глибокій ревізії марксизму, соціалізм, який не заперечує ні приватної власності й вигоди, ні самої ліберальної економіки, але тільки ліберальну демократію та її філософські засади, здобув значну підтримку в лавах «Аксьон Франсез». Ш. Моррас вже в 1900 р. почав готувати ґрунт для майбутніх контактів з лівим нонконформізм. «Справжня соціалістична система, – зазначає він, – буде звільнена від будь-якого елементу демократизму». Ш. Моррас відкидає егалітаризм і марксистський інтернаціоналізм, але водночас «соціалізм, звільнений від демократичних і космополітичних елементів, для нього може пасувати націоналізму, як добре пошита рукавичка до прекрасної руки» [11].

Моррасисти були одними з перших, хто зрозумів всю значимість робіт Ж. Сореля. Жан Рівен близький до істини, вважаючи, що «соціалізм Сореля не призводить до зникнення капіталістичної економіки, приватної власності, навпаки, ця концепція потребує еліти». Під цілою низкою принципів, проголошених в сорелівській концепції демократії і революційної боротьби, за словами Рівена, могли підписатися багато прихильників «Аксьон Франсез» [12].

Загальною метою синдикалізму та «Аксьон Франсез», як зазначав у 1908 р. Ж. Валуа, було «руйнування республіканського і демократичного режиму». У 1911 році, відповідальний за контакти з лівими нонконформістами, він заявляє з трибуни IV конгресу «Аксьон Франсез»: «Це не просте непорозуміння, що наші друзі зустрілися з синдикалістами. Націоналістичний рух і синдикалістський не настільки далекі одне від одного, як це може здаватися, їх позиції і актуальні тенденції мають більше спільних цілей» [13].

Саме на основі нещадної критики демократичної політичної культури та її філософських засад, її принципів і її практики відбувається зближення Ж. Сореля з «Аксьон Франсез». Сореля приваблювала велич, міць і насильство, які уособлювали молоді прихильники «Аксьон Франсез».

Саме Ж. Сорель спонукає Е. Берта до співпраці з Ж. Валуа. У липні 1910 р. виникає ідея створити журнал Cite française, який став би єдиним органом для лівого нонконформізму, і зокрема синдикалістів і націоналістів. На рекламному буклеті, підписаному Ж. Сорелем, про нове видання говорилося так: «Це ревю адресується мислячим людям, у яких викликає огиду дурне марнославство демократії, гуманістичне марення, порядки, запозичені з-за кордону, які хочуть працювати виходячи із французького духу, його незалежності і які вирішили досягнути цієї мети благородними шляхами, відкритими метрами національної думки» [14]. Ці ідеї були розвинені в заяві з приводу Cite française, підписаній Е. Бертом, Ж. Сорель, Ж. Варіо, П. Жільбером і Ж. Валуа.

«Засновники Cite française представляють різні форми суспільних поглядів, але вони цілком згодні з тією точкою зору, що, якщо ми задля збереження цивілізації хочемо вирішити питання, поставлені сучасним світом, вкрай необхідно зруйнувати демократичні інститути. Сучасний досвід показує, що демократія являє найстрашнішу соціальну небезпеку для всіх класів нашого Граду, особливо для робітничого класу. Демократія змішує класи для того, щоб дозволити кільком бандам політиків, що з’єдналися з фінансистами або підпорядковуються їм, експлуатувати виробників. Отже, необхідно організувати Град поза демократичними ідеями, необхідно організувати класи поза демократією, незважаючи на демократію і проти неї. Потрібно розбудити свідомість, якою повинні володіти самі класи і яка приглушена демократичними ідеями. Необхідно розбудити власні чесноти кожного класу, без яких ніхто не може виконати своєю історичної місії (…) Для такої боротьби ми звертаємося до всіх, хто визнає необхідність цього» [15].

Однак через дріб’язкові докази і особисте суперництво це ревю так і не побачило світ. Шість місяців потому після провалу Cite française з’являється журнал Indépendance, перед яким ставляться ті ж завдання. Оскільки видання Cite Française провалилося через ворожнечу Ж. Валуа, і оскільки через вірність Ж. Варіо Ж. Сорель вирішив закрити це підприємство, він мав право керувати новим журналом на свій розсуд.

Цей журнал публікувався з березня 1911 по липень 1913 і виходив раз на два місяці, всього побачило світ 48 номерів. Протягом усього цього часу Ж. Сорель намагався знайти оптимальну формулу, формат, який влаштовує редакційний комітет на чолі з братами Таро та Ж. Варіо.

У жовтні 1912 р. М. Баррес, Бурже і Ф. Джеймс увійшли до редакційного комітету, але це, одначе, не допомогло журналу знайти своє обличчя, свою специфіку. Е. Берт і Ж. Валуа не співпрацюють у журналі, хоча Валуа визнавав «робочі вимоги настільки ж законними, як і національні вимоги». Основними темами журналу стають пропаганда ідей націоналізму, антисемітизму, захист культури, класицизму і греко-римської спадщини, боротьба проти Сорбонни і світської освіти. Співпраця В. Парето, Г. Ле Бона і Л. Клоделя не допомогла журналу «втриматися на плаву». Більш того, поступово він перестає відповідати тим вимогам, які спричинили його появу. До того часу як почав видаватися журнал, Ж. Сорель ще більше зближується з «Аксьон Франсез». У 1910 р. вже можна було спостерігати, як він несамовито захищав рух моррасистів від правих консерваторів [16].

Independançe займає аналогічні позиції. Незважаючи на непогані ідеї, висвітлені в маніфесті нового ревю, він не став інструментом політичної партії чи літературної течії, а був швидше простим доповненням, гірше виконаним, менш критичним, менш полемічним, ніж видання Ш. Морраса. Ж. Сорель настільки зійшовся з Ш. Моррасом, що не гребував публікацією антисемітських статей, які ні в чому не поступалися матеріалам Libre parole Дрюмона і Antijuif Герена. Для «Аксьон Франсез» антисемітизм був необхідним як метод, як істинна історична необхідність. «Все здається неможливим і жахливо складним, – пише Ш. Моррас у 1912 р., – без провидіння, яким є антисемітизм. З ним все влаштовується, згладжується, спрощується. І якщо ми не були антисемітами через патріотичну волю, то ми станемо ними просто через почуття протиставлення» [17].

Ж. Сорель долучається до цієї ідеї і вплутується в довгу і запеклу антисемітську боротьбу. Він сам пише велику статтю, що вихваляє Урбена Гойєра – одного з відомих антисемітів, в якій той говорить про «необхідність французів боронити власну державу, свої звичаї та ідеї від єврейських загарбників, які прагнуть всюди домінувати» [18].

У статті «В часи Дрейфуса» він приписує євреям всі погрози, роблячи їх відповідальними за занепад Франції. В усій Західній Європі, як зазначає З. Штернхель, з часів справи Дрейфуса до зміцнення нацизму Indépendance є одним з тих рідкісних видань, яке ще насмілюється висловлюватися проти євреїв, звинувачуючи їх у практиці жертвопринесень. У листуванні Ж. Сореля з Б. Корче також можна знайти безліч висловлювань теоретика революційного синдикалізму проти євреїв [19]. Антисемітизм являє собою один з елементів, що пов’язують інтегральний націоналізм і революційний синдикалізм. У листах Ж. Сореля до Міссіролі міститься багато ремарок антисемітського спрямування, так само як у листуванні з Е. Бертом і Лагарделем. Водночас Ж. Сорель товаришує з євреями (наприклад, Бернар-Лазар, ще з часів справи Дрейфуса), захоплюється «добрим євреєм» як, наприклад, Бергсон, з ентузіазмом приймає сучасний сіонізм [20]. Антисемітизм Ж. Сореля не можна розглядати як поступку і підпорядкування Ш. Моррасу. Мова йде про справжню спільність ідей. Загалом ні Ш. Моррас, ні Ж. Сорель не були шаленими антисемітами. Євреї шкідливі не самі по собі, а тому, що вони – чужинці, які отримали непропорційний вплив у країні, традиції якої ними ігноруються. Моррас навіть ввів категорію цілком терпимих в його ідеальній монархії євреїв (le juif bien ne), до якої відносив тих, хто жив у Франції століттями. Свій антисемітизм він називав «державним».

Швидка і легка інтеграція Ж. Сореля в моррасівський рух, хоча і ефемерна, але принаймні, така ж, як його дрейфусівський період, або симпатії до В.І. Леніна добре ілюструють його віру в можливості прориву націоналізму. У той час як пролетарська еліта, роз’їдена буржуазними вадами, демонструє свою моральну слабкість і розклад, націоналізм впевнений у майбутньому і повний сил. Саме на цьому фундаменті абсолютного заперечення існуючого порядку сходяться крайні праві і крайні ліві. «Ми присутні на оновленні націоналізму», – напише Франсіс Презансе [21]. Два роки потому, на VI конгресі «Аксьон Франсез» Ж. Валуа буде ще категоричнішим: «Сьогодні саме націоналізм несе в собі міць розуму і почуття, які будуть відтепер головувати в соціальній трансформації» [22]. Це піднесення націоналізму призведе до того, що «національні цінності замінять у суспільній свідомості соціалістичні цінності». Ж. Валуа і Е. Берт обидва відчувають, що нове сприйняття міцніє, і необхідно знову працювати в дисидентських колах (тобто серед нонконформістів).

Журнал Independance на чолі з Ж. Сорелем, який після «Роздумів» і «Ілюзій прогресу» не сказав нічого нового, починає втрачати свій вплив. У цих умовах Е. Берт і Ж. Валуа, об’єднані в свій час Ж. Сорелем, в період підготовки видання Cite française, вирішують продовжувати спільну діяльність і в грудні 1911 року створюють нову організацію – «Гурток Прудона». Місяць потому з’являється перший номер «Записок» Гуртка. Декларація, опублікована на перших сторінках, не тільки ідеї запозичує, але часом і дослівно повторює формулювання з текстів, підготовлених до видання Cite francaise.«Засновники, республіканці, федералісти, прихильники інтегрального націоналізму і революційного синдикалізму … всі однаково повні рішучості організувати Французький Град згідно з принципами, запозиченими з французької традиції, яка відображена в працях Прудона і сучасному синдикалістському русі, а також всі повністю згодні з такими пунктами:

Демократія є найбільшою помилкою минулого століття. Якщо ми хочемо жити, якщо ми хочемо працювати, якщо ми хочемо володіти в нашому соціальному житті найвищими людськими гарантіями для Виробництва і для Культури, якщо ми хочемо зберегти і примножити моральний, інтелектуальний і матеріальний капітал цивілізації, абсолютно необхідно зруйнувати демократичні інститути» [23].

Сам Ж. Сорель не бере участі в організації та випуску «Записок», хоча їхні цілі й завдання схожі з Cite française. Звичайно, Ж. Сорель сумнівається у щирій вірі прихильників Ш. Морасса в ідеї Ж. Прудона і у певний момент він радить Е. Берту не «зв’язуватися з тією справою, яка не може ґарантувати хорошого результату». Тим не менш, як зазначає П’єр Андре, представляючи невидані листи Ж. Сореля до Е. Берта, після цих перших стриманих реакцій Ж. Сорель «здавався задоволеним від антидемократичного запалу Гуртка» [24].

Одна з причин такої поведінки Ж. Сореля в тому, що, перебуваючи вже в похилому віці і маючи певний статус і авторитет, він хотів залишитися осторонь і не встрявати в дріб’язкові суперечки. Тим більше що засновники чітко визначили свої вподобання: це, перш за все, спадщина та ідеї Ж. Прудона і самого Ж. Сореля. Перший том «Записок» був присвячений Ж. Прудону та аналізу його філософії, а третій містив статті про Ж. Сореля. Сорель не ніколи приховував спроби синтезу націоналізму і синдикалізму в рамках «Гуртка Прудона». Цікавим є той факт, що в «Записках» практично не публікувалося хвалебних статей Ш. Моррасу, а тільки Сорелю, авторитет якого був для членів Гуртка набагато вищим, ніж засновника «Аксьон Франсез». І якщо обоє знаходились на певній дистанції як один від одного, так і від журналу (Ш. Моррас публікує одну коротку статтю, а Ж. Сорель короткого листа), а основна робота проводилася молодим поколінням, проте і Ж. Сорель, і Ш. Моррас залишаються головними фігурами цього синтезу.

Ініціатива Гуртка звернена до елементів радикально налаштованих, тих, які шукають по-справжньому нового політичного шляху, які присвячують себе цьому з усім азартом молодості. І хоч «Гурток Прудона» не є безпосередньо справою Ж. Сореля, він ніколи не відмовляв йому у своєму патронажі, своєму імені і реноме, ніколи не оскаржував право посилатися на його праці та висновки.

Щоб краще зрозуміти солідарність Ж. Сореля з синтезом соціал-національним і його межі необхідно, за словами З. Штернхеля, звернутися до роботи Е. Берта «Злочини інтелектуалів», написаної в січні 1914 р. «Братський союз Діоніса й Аполлона, – пише Е . Берт, – вийшов з безсмертної грецької трагедії. Так само «Аксьон Франсез», яка разом з Ш. Моррасом є новим відродженням духу Аполлона, через свою згоду з синдикалізмом, який разом з Сорелем представляє дух Діоніса, зможе незабаром народити нову велику епоху, одну з тих удач, яка після нас залишить світ засліпленим і завороженим» [25].

Перша світова війна внесла свої корективи в стан даного синтезу. У січні 1914 р. в листі до Вільяма Джеймса Сорель зазначав: «На світовій арені тільки один героїзм буде відігравати найважливішу роль» [26]. Як і його італійські послідовники, Ж. Сорель чекає від війни Революції. Затяжний європейський мир став можливим, на його думку, не тільки завдяки «моральній та інтелектуальній слабкості», але і «слабкості економічній, духу підприємництва, що став не таким мужнім». «Немає жодних сумнівів, – додає Сорель, – що ця ситуація довго не триватиме: буде достатньо найменшого, щоб розбудити військовий дух у Франції, і це пробудження потрясе всю Європу. Велика війна скасує причини, які сьогодні сприяють заспокоєнню і бажанням соціального світу» [27]. «Війна, яка приведе до влади людей, що мають волю керувати, або до потужного вибуху пролетарського насильства, яке покаже буржуазії революційну реальність і відіб’є в них охоту до гуманістичної вульгарності, якою їх заколисує Жорес» [28].

Однак невдовзі після початку війни Сорель розуміє, що ліберальна демократія є ще цілком стійкою. Ж. Сорель пише безнадійного листа Е. Берту, повного туги і неприязні до всього і всіх і, насамперед, відносно «сакрального союзу» між Муном, Моррасом і Ерве, Вайяном і Жюлем Гедом, який покликаний «не захищати елементарні блага нації», а народжений «ненавистю до дисципліни, яку зберегла Пруссія», до папи, «що зблизився з тими, хто приймав антиклерикальні закони», Моррасу, який ніколи не мав серйозних ідей щодо того, якими мають бути соціальні сили в монархічній країні» [29]. Дуже швидко Ж. Сорель відчув наближення перемоги цієї коаліції, яка «скоро добереться до всього, що залишалося ще серйозного і великого, римського в Європі» [30]. Проте перші успіхи нової революційної, антиматеріалістичної, антимарксистської і антиліберальної хвилі близькі. Ж. Сорель до самої смерті буде в цьому переконаний.

Підсумовуючи, варто сказати, що цей синтез був би неможливим без спільності ідей і підходів Ж. Сореля і Ш. Морраса. Обидва теоретики відчували ненависть до спадщини XVIII століття Вольтера та Руссо, Французької революції, раціоналізму і оптимізму, ліберальної демократії і буржуазного суспільства. Ж. Сорель і Ш. Моррас проголошували тотальну відмову від демократичного егалітаризму, гуманізму і пацифізму, закликаючи до поваги права еліт управляти в суспільстві мас, захищаючи класичну культуру і інтенсивну віру в сили і традиції спадщини і, нарешті, розглядаючи католицизм як джерело дисципліни і як фундаментальну складову цивілізації, яку вони намагалися вберегти від дії деструктивних сил.

Одним з важливих елементів синтезу було близьке розуміння католицизму, де головне – це соціальні чесноти: дисципліна, цнотливість, песимізм, а не віра. Як всі бунтівники початку століття, як М. Баррес і Ш. Моррас, Ж. Сорель цікавився не християнською метафізикою, а християнством як зародком порядку, здатного ґарантувати майбутнє цивілізації. Яка ця спільнота – пролетарська чи національна – було не важливо, це слугувало лише інструментом очікуваних великих змін. Ось чому ця Революція ніколи не зачіпала основ капіталістичної економіки. Антикапіталізм Ж. Сореля суворо лімітований політичними, інтелектуальним і моральними аспектами ліберальної буржуазної системи. Революція Сореля прагне зруйнувати теорію природних прав, усунути права людини, підірвати утилітарні, матеріалістичні засади демократичної політичної культури. Вона ніколи не зачіпала приватної власності. Ж. Сорель прагнув відродити виробничий капіталізм замість плутократичного паразитуючого капіталізму великого капіталу, бірж, фінансистів, лихварів. Революційна теорія глибоко прив’язана до ринкової економіки, компетентної, в сферу якої держава не втручається. Ж. Сорель і Ш. Моррас прагнуть революції моральної, інтелектуальної, політичної.

Причини відносної невдачі перших спроб синтезу криються як у об’єктивний ситуації, що склалася під час та після Першої світової війни, так і у розбіжностях самих доктрин. Як вже зазначалося, Ш. Моррас і «Аксьон Франсез» пішли на певний компроміс з урядом Пуанкаре, багато в чому солідаризувавшись і навіть формуючи його зовнішньополітичну доктрину після Першої світової війни. Це співробітництво буде тривати до середини 1920-х років. Іншою серйозною перешкодою для більш тісного зближення двох доктрин була монархічна спрямованість «Аксьон Франсез», яка не відповідала настроям у робітничому середовищі і в самому русі революційних синдикалістів.

Водночас спроби поєднати революційний синдикалізм і націоналізм, здійснені на початку ХХ століття, не можна назвати повністю безуспішними. У наступні роки з урахуванням цього досвіду буде формуватися італійський фашистський рух і рух нонконформістів у Франції. Ідеї синтезу націоналізму і синдикалізму знайдуть своїх прихильників у багатьох країнах Європи.
__________________
Коваль зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Sponsored Links
Відповідь

Закладки


Ваші права у розділі
Ви не можете створювати теми
Ви не можете писати дописи
Ви не можете долучати файли
Ви не можете редагувати дописи

BB-код є Увімк.
Усмішки Увімк.
[IMG] код Увімк.
HTML код Вимк.

Швидкий перехід


Часовий пояс GMT +3. Поточний час: 20:41 .