Реєстрація

Спільнота

ЧаПи

Календар


Назад   Чорна Рада-національний форум політичних дискусій > Політичне > Ваші статті

Реакція системи на справедливу протидію

Ваші статті

Відповідь
 
Параметри теми Параметри перегляду
Старий 18.09.2011, 20:28   # 11
Oles Vahnij
Користувач
 
Реєстрація: 05.07.2010
Дописи: 270
Репутація: 42
Типово

Термін етно-рагуль для мене новий, проте такий що дійсно правильно оцінює певну частку суспільства. Проте дозвольте з дечим не погодитись. Українські фільми присвячені тематиці УПА. Дійсно приклад етно-рагульства. В "Осінньому вбивстві в Мюнхені" Бандера розмовляє не побутовою мовою, а уривками зі своїх статей. Доречна аналогія з Леніним в совєцьких фільмах. Те ж саме і з Шухевичем у фільмі "Нескорений". Прямо блакитноокий взірець ідеалу. Ну а останній фільм за мотивами спогадів Юрія Борця, це совєцька партизанка, тільки навпаки. Проте якби ці фільми знімали фахово і правдоподібно, а не вульгарно-показово (навіть не видовищно), толку від них було б в сто крат більше. Тем в Україні достатньо. Я не кличу з козаків робити вестернізований екшн, проте тема здатна багатьох зацікавити. І навіть дати прибутки. Іроандці умудрились зробити кілька фільмів про власну історію. Хіба ми гірші?
Oles Vahnij зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Sponsored Links
Старий 18.09.2011, 20:34   # 12
Oles Vahnij
Користувач
 
Реєстрація: 05.07.2010
Дописи: 270
Репутація: 42
Типово Підстави для занепокоєння

Здійснювані час-від-часу незалежними один від одного дослідницькими центрами соціологічні опитування щоразу засвідчують малоприємний для певного прошарку факт: значний відсоток українців потрактовують політику брудною справою, а політиків людьми безчесними й позбавленими навіть найелементарніших принципів. Підстав для з'яви примітивного й вульгарного трактування однієї з форм суспільної діяльності більше ніж достатньо. Психіка багатьох відмовляється шукати глузд в безугавних й беззмістовних телевізійних суперечках. Не дарує оптимізму й споглядання за енергійною штовханиною біля трибуни в сесійній залі Верховної Ради та цинічна ігнорація прийнятих законів й постанов челядниками виконавчих структур. Попри те, дозволю собі не погодитись з такою категоричністю. На щастя не всі продаються. Існує когорта принципових й свідомих причин буття людини в цьому грішному світі. Причетні до неї не шукають найвидніших крісел в телестудіях, а продажні або узалежнені журналісти ігнорують їхні заклики та пояснення, оскільки вони загрожують багатьом стати причиною пекучого душу докору сумління.

“Неофіційне” спілкування з представниками найрізноманітніших середовищ дарує змогу зрозуміти реальну (а не оприлюднену через підконтрольні засоби дезінформування) причину виникнення тих чи інших ситуацій та подій. Вони відомі специфічним спецслужбам й багатьом причетним до політики, але нав'язані зовнішніми чинниками та щойнозгаданими безпринципними політиканами правила несправедливої гри, зобов'язують більшість мовчати.

З сумом й болем доводиться констатувати факт втрати терміном “патріотизм” свого первісного значіння. Вороги й недоброзичливці доклали чималих зусиль до того аби “патріотом” безперешкодно міг наректи себе безпринципний олігарх з геть неукраїнським корінням. Єдина підстава профанації й дискредитації природного й узгодженого з Божими Заповідями явища — зіткнення його особистих інтересів з прагненням представників іншокраїнного (або навіть наднаціонального) капіталу узалежнити й підім'яти цілі галузі економіки України. Сповідники цієї помилкової теорії чомусь забувають про переважно кримінальне походження капіталу новоспеченого “патріота”, й неспроможні зрозуміти що причина конфлікту полягає не в патріотизмі, а в прагненні зберегти й примножити власні статки та (по можливості звичайно) долучитись і собі до лав транснаціональної камарильї. Аналогічно помилковим є автоматичне зарахування до лав патріотів й держслужбовців всих рангів та рівнів. Реалії засвідчили, що посади для останніх є формою реалізації власних гріховних забаганок та нагоди державним коштом реалізувати замовлену наднаціональними потугами програму з духовного та фізичного винародовлення українців. Виступи в міжнародних інституціях й вимушене іноді словесне заперечення звинувачень або відмови вимогам знахабнілих від безкарності глобалізаторів, швидше всього є формою захисту власних кланових інтересів. Ототожнення загалом держави з політиком і держслужбовцем є помилковим але небезпідставним. Новопосталі буржуа й знахабнілі від відсутності належного контролю й безкарності бюрократи, свідомо ігноруючи потреби автохтонів й здоровий глузд, здійснюють політику заселення теренів України представниками іншорасового та іншокультурного елементу. Останні ні чим не пов`язані з землею на якій оселились, і не мають жодних перед нею зобов`язань. Протистояння злочинному свавіллю режиму є для українців формою самозахисту й боротьбою за життя.

Цинічна дискредитація патріотизму й українофобські дії політиканів та челядників всих рангів і рівнів, доповнюються цілеспрямованою сатанізацією й всебічним унеможливленням діяльності націоналістичних партій та організацій. Одних зтероризували й залякали судовими позовами та оббріхуванням в підконтрольній бульварній пресі, викликами для “співбесід” й погрозами ув'язнити, іншх купили посадами. Проте занепокоєння викликає інше. Що то за репрезентанти націоналістичної ідеї котрих так просто залякати, духовно зламати або купити?
Зовнішній тиск множиться й на небажання пошуку спільної мови різноманітними чільниками посталих партій та об'єднань. Віра у власну непомильність стала причиною вигідного ворогам взаємопоборення. Наслідком такого ненормального стану речей став масовий відтік з лав існуючих націоналістичних партійок членства, їхня подальша маргіналізація, й неспроможність суттєво впливати на стан речей в Україні. Ще однією причиною ослаблення націоналістичного руху, стало небажання чільників “академічного націоналізму” шукати спільної мови з непричетною до жодного з політичних середовищ, проте більше ніж патріотично налаштованою молоддю. Останній нерідко бракувало знань теорії націоналізму, проте він компенсовувався щирим прагненням змінити посталий в Україні стан речей й відсутністю взятих на себе перед владними та різноманітними міжнародними структурами зобов'язаннями. Саме ця, непричетна до брудної політики молодь унеможливила проведення в Києві та інших містах кількох відверто антиукраїнських заходів, метою котрих було брехливо засвідчити перед зовнішніми потугами й владними структурами наявність в Україні чужих духові й менталітетові українців тенденцій та прагнень. Жодна націоналістична структура не доклала анінайменших зусиль для унеможливлення проведення в листопаді 2006р. “Імперського Маршу” або в травні того ж й наступного року ходи прихильників легалізації наркотиків (так зв. “Марш Свободи”). Заходи котрі прагнули здійснити антинаціональні середовища були унеможливлені діями саме непричетною до жодної з політичних партій та організацій молоддю. З 2008р. добрий почин з унеможливлення “Маршу Свободи” підхопили активісти ВО “Свобода”. Для решти захист народу від блекоти й духовної агресії виявився “неспроможною дати політичні дивіденди тратою сил”. “Боротьба” паразитуючих на ідеях націоналізму та патріотизму маловідомих політиканів звелась до «ініціювання вшанувань», участі в різноманітних теледебатах (котрі як засвідчив час перетворилися в форму розваги глядацької публіки й формування підстав для з'яви переконань в те, що політики є аморальними істотами), публікації простраційних статей в малотиражних проте претендуючих на звання патріотичних газетках, формуванні найрізноманітніших “об'єднань” з беззмінним й самозакоханим керівництвом та завжди і в усьому піддакуючим й аплодуючим членством. Ганьба вам, панове. Ваша недолугість й безініціативність - підстава для занепокоєння.

Український патріотичний рух переживає нині не найкращі часи. Справжньою трагедією є відсутність поважного аналітичного центру, й вміння серйозно осмислювати явища та події.
Прагнучи виставити перед всим світом молодечий неформальний патріотичний рух зграєю людиноненависників, расистів й сповідників нацизму, українофобські середовища не скупляться на лайку, брехню, замовчування реальних причин тих чи інших вчинків, й закликають постокупаційну адміністрацію (уряд, президента, ВР, посадовців всих рангів та рівнів й силовиків) до найжорстокішого поборення найбезневинніших форм. Прикриваючись ліберальними закликами “створити суспільство вільних, самодостатніх особистостей, без будь-якого поділу за їхніми вродженими якостями” вороги українського народу поширювали побрехеньки про “московську руку в лавах скінхедів”, “олігархічну залежність чільників наци-руху”, співпрацю (якщо не всих, то принаймні більшості) з силовими (нерідко іноземними) спецслужбами. Водночас, новопосталий в Україні антиукраїнський зокрема й антинаціональний вцілому лівоекстреміський рух не соромиться на кожному кроці репетувати про “переслідування націоналістично-олігархічною владою”. На наших очах постає фальшивий образ “терпигорців”. Зрозуміло що агресивна діяльність новітніх матеріалістів не є чимось новим в історії України зокрема й людства вцілому. Були й до них зграйки й зухвалі одиниці котрі Божі Заповіді й витворені людством духовні вартості потрактовували кайданами й “укоріненням дрімучих міфів”. Всі вони безславно відішли в забуття. Зникнуть безслідно й нинішні ідеалізатори вивищення гріховних забаганок над обов'язком й здоровим глуздом. Проте мусимо пам'ятати що їхні вчинки є формою духовного і фізичного вбивства, оскільки кожен схилений на їхній бік українець є втратою для цілої нації. Для наділених вмінням відрізняти зерно від полови зрозуміло, що зграйка патлатих й прищавих анархістів, марксистів й зденаціоналізованих виродків самостійно ніколи не спроможеться до таких організованих й не позбавлених логіки вчинків, заяв й гарно спланованих маніфестацій. Існують потуги котрим вигідне постання антинаціонального й водночас претендуючого на антиглобалізм (проте цілковито підконтрольного) руху. Нескладно здогадатись (а в разі бажання й практично довести зібравши докупи кілька фактів) які саме середовища стоять за спиною нівелюючого культурні надбання європейських народів лівацького елементу (“Антифи”), й хто саме спонукає, заохочує і закликає їх до відверто антиукраїнських заяв і вчинків. Аналогічна ситуація вже відбулась трохи менше ніж сто років тому в дикій царській Росії. Гаркаві синки пейсатих лихварів й корчмарів репетуючи про потребу “викорчувати визиск людини людиною” масово розстрілювали всих незгідних з їхнім прагненням опанувати всі ланки суспільного життя. Проте варто пам'ятати: кривава трансформація Російської імперії в Радянський Союз національного визволення українцям так і не подарувала. Невже з'ява й стрімкий зріст в членстві лівацьких молодечих середовищ не є підставою для занепокоєння?

Згадана вище відсутність розуміння між “непосидючою молоддю” й “поважними панами з поважних партій” уможливила розгром силовиками неформального молодечого патріотичного руху. Не втримаюсь аби не запитати в “академічних націоналістів”:
- Ви боялись звинувачень в екстремізмі й тому мовчали на фабрикування замовних кримінальних справ, ув'язненню й катуванню молоді з котрою навіть не шукали спільної мови. Замість пошуку правди ви погодились на участь в штучно культивованому конфлікті. Лайки в бік «скінхедів», футбольних вболівальників, а нині й активістів «Патріоту України» донині не зходять з ваших вуст. Що маєте натомісць? Свавілля церберів системи й постання вкрай агресивного лівацького руху “Антифа”. Останні не бачать жодної різниці між вами й вже “запресованими”. Репетуючи про “захист прав трудящих”, “рівність, братство й солідарність”, вони не соромляться отримувати кошти від показово толерованих вами “політичних українців”. Прогляньте їхні часописи. Власність, родину й державу вже проголошено “джерелом злоби, насилля й страждань”. Вони відверто плюють на духовність й мораль. Лицемірно посилаючись на “багатовікову історію пригноблення українців як етнічної групи й колоніальної залежності теренів котрі становлять нині Українську державу”, вимагають толерації статевих збоченців й зрівнянні в правах автохтонів (себто нас, українців) з етнічними та расовими чужинцями, котрі відверто зневажають нашу культуру й хизуються власною інакшістю. Хто завтра захистить вас від жорстокості послідовників Троцького, Маркса й Леніна? Гадаєте що підконтрольна співплемінникам щойнозгаданої трійці та їхнім зденаціоналізованим поплічникам міліція? Помиляєтесь. Вас вже проголосили “архаїчним пережитком минулого” й “суспільним мотлохом”. Ви не удостоїлись репресій тому- що ваше пашталакання нагадує писк комара. Неприємно, але не загрозливо. Ви підконтрольні нинішній злочинній й антинаціональній системі. І це також підстава для занепокоєння.
Олесь Вахній
Oles Vahnij зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 19.10.2011, 16:15   # 13
Oles Vahnij
Користувач
 
Реєстрація: 05.07.2010
Дописи: 270
Репутація: 42
Типово Спогад про занепад субкультури

Я ніколи не цурався природньої любові до рідного. Терміном “рідне”, окреслюю не лише родину, а й витворені предками традиції, культуру й узгоджене з Божими Заповідями світосприйняття народу, серед якого був покликаним до земного буття. Перезвін струн бандури, тьохкіт соловейка, журливо-філософські думи, запах соснової живиці, героїчно-повчальні перекази для мене не є пустопорожнім дзвоном, а патріярхальний устрій життя, себто взаємоповага та щирі, доброзичливі взаємостосунки між співплемінниками, видаються мені найідеальнішою і найдосконалішою формою людського співіснування.

Долучаючись в 1990-му році до організованого національно-визвольного руху, я від самих початків був прикро вражений обмеженістю та ганебною закоханістю в посередність не лише значної кількості рядового членства новопосталих партій, спілок, громадських об'єднань та організацій, а й багатьох чільників та активістів. Цей ненормальний стан речей звичайно мав логічне пояснення. Давався взнаки кількасотлітній терор супроти еліти нації. Діяльність більшості прагнучих “демократизації” середовищ, зводилась в кращому разі до мітингової підтримки демо-ліберальної (щоправда не позбавленої проукраїнського вектору) фракції “Народна Рада” у Верховній Раді УССР. Як не прикро це визнавати, але неприродній (а отже і від самих початків приречений) симбіоз частини колишніх дисидентів-політв'язнів та керівництва письменницької братії, будь-який посталий не з їхньої ініціативи прояв активності трактував “екстремізмом та провокацією”. Гучні слова з регіональної парламентської трибуни окупаційного режиму цінувалися більше ніж конкретні дії. “До добра — кілометри, а до зла — кілька метрів”. Такою була тогочасна реальність. Особисто мені, змаг за постання національної держави видавався широким і всеохопним фронтом, де б “радикали” й “поступовці” лише гармонійно доповнювали б один одного. Саме цим баченням я й керувався в своїй громадсько-політичній діяльності на національній ниві.

Якщо не зраджує мені пам'ять, восени 1995 року, мені запропонували очолити Київський осередок Соціал-Національної Партії України (СНПУ). Станом справ на той час, я вже мав практичний досвід громадсько-політичної діяльності, й був особисто знайомим з більшістю чільників національно-патріотичних партій та організацій. Спільними зусиллями осілих в силових структурах (МВС та СБУ) ворогів української державності й не самодостатніх, проте вкрай самозакоханих діячів “проукраїнських партій”, моє ім'я почало асоціюватись з непримиренністю, ксенофобією й скрайнім націоналізмом. Саме ця обставина спричинилась до багатьох вельми цікавих знайомств.

В жовтні того ж 1995-го року, після силового припинення діяльності в Києві українофобського осередку “Диких лебедей славянскава єдинства”, мій товариш, з яким я щонеділі бачився на літургії в церкві, повідомив про бажання налагодити зі мною контакти представниками молодечого неформального руху “скінхедів”. Я не відхилив пропозиію. Двома днями пізніше, в приміщенні церкви Миколи Доброго, яка розташована на Подолі й належить УГКЦ, я зустрівся з квінтетом парубків незвичної для тогочасного обивателя зовнішності. Цілковито голені черепи, короткі куртки (“бомбери”), вправлені у високі черевики кінцівки джинсів та своєрідний сленг звичайно вражали, проте водночас і приваблювали. Спілкування переконало мене в тім, що зовнішній вигляд для них є не самометою, а радше формою протесту, і навіть виклику зматеріалізованому комуністичним вченням плебсу. На перших порах мене дивувала і навіть дещо насторожувала швидка згода написати заяви про вступ до лав СНПУ, проте з часом хлопці пояснили мені, що долучення до діяльності політичної партії було для них лише одним з шляхів реалізації сповідуваних поглядів та переконань. Як і я, вони були здатними самотужки інтерпретувати дійсність, прагнули бачити результати власної діяльності, бути активними творцями майбутнього, учасниками суспільних пертурбацій й гидували ганебною роллю пасивних спостерігачів. Буду відвертим: я неабияк втішався (і ця обставина додавала мені сил та енергії), що маю під орудою на перших порах півтора десятка (з часом кількість членів СНПУ почала зростати) “скінів”, які не обтяжуючи мене зайвими розпитуваннями могли швидко вирішити “деякі специфічні питання”. В період свавілля кримінальних угрупувань, ця обставина виявилась вкрай доречною. Відчутний брак знань теорії націоналізму був ліквідований літературою бібліотеки, яка залишилася у моєму розпордженні після фактичного припинення діяльності “радикального” відламу Спілки Української Молоді. На жаль, тогочасне керівництво СНПУ (в першу чергу колишній львівський лікар Ярослав Андрушків) з незрозумілих і донині для мене причин, факт вступу до партії представників неформального молодіжного руху в Києві й нагоду належним чином використати їхню прихильність в інших регіонах України сприйняв без належного розуміння. Більше того, підігруючи небезпідставній, проте печерній галицькій русофобії, Андрушків всіляко поширював примітивні антиросійські ідеї та настрої серед рядового членства. Пригадую, як влітку 1997 року, я розповідав йому в офісі партії про засилля в Києві, Харкові, Криму, Дніпропетровську й інших містах нелегалів з країн Далекого Сходу, Африки, Кавказу та Середньої Азії. Моє апелювання до здорового глузду було безрезультатним. Факт “очищення теренів Східної та Центральної України від етнічних українців та паралельне заселення їх іншорасовим елементом” видавався йому абсурдним витвором моєї уяви:

-Дались тобі ті горбоносі мусульмани й азіяти. У нас у Львові близько 70-ти тисяч москалів. Вони і є проблемою, а ти мізки якимись неграми й азербайжанцями забиваєш.

Дещо згодом я довідався, що на одному з засідань Комітету Уповноважених (керівного органу СНПУ), дійшло до обговорення моєї позиції й доцільність подальшого очолювання київського осередку. Невдоволення в кількох львівських йолопів викликала звістка про мої зустрічі з представниками російських правих кіл. Ця (ще раз наголошую, що) тупа, примітивна, печерна і геть нічим не поєднана з націоналізмом русофобія, в багатьох остудила запал і відштовхнула від партії прихильно налаштованих скінхедів Сумщини та Харкова.

Досить-таки помітний злет СНПУ в другій половині 90-их років вже минулого століття, нівелювався аналогічним за швидкістю занепадом. Мені неодноразово доводилось кліпати від здивування перед журналістами очима, які прохали прокоментувати мене прийняті Комітетом Уповноважених рішення й постанови. Комічність і водночас незручність мого становища полягала в тім, що ані мене, ані інших керівників не львівських осередків СНПУ про ті рішення та постанови ніхто не інформував. Не кращим чином повело себе керівництво СНПУ й формуючи виборчий блок “Менше Слів” на виборах до Верховної Ради 1998-го року. До нібито “прохідної” першої п'ятірки були включені особи, які жодного відношення до націоналізму й СНПУ не мали.

Надмірні самозакоханість й самовпевненність членів Комітету Уповноважених та найближчого оточення, помітна недовіра один-одному, ігнорація порад голів регіональних осередків, спричинили логічний занепад СНПУ. Я не міг і не знав, як пояснити членству окремі вчинки і дії керівництва партії. Пригадую як одного разу, Андрушків шокував мене проханням не інформувати члена Комітету Уповноважених Нестора Пронюка про мою зустріч з колишнім редактором газети “Русский порядок” Олексієм Кочетковим. Окремі гасла і вчинки, та й то не відразу, знаходили певне розуміння з боку Керівника Партійної Канцелярії Олега Тягнибока та Уповноваженого з Молодіжних Питань (здається, саме так називалась його посада) й водночас голови ОУМ “Спадщина” Андрія Парубія, проте далі слів справи жодного разу не заходили.

Дещо згодом, кілька бульварних москвомовних (підконтрольних здебільше єврейським колам) газеток, нібито розповідаючи генезу українського скінруху, прибрехали, що відхід скінхедів від СНПУ розпочався відразу після мого арешту в липні 1998-го року. Загал намагалися переконати в тім, що галичанин Тягнибок не знайшов спільної мови з російськомовними киянами. Стверджую, що ця побрехенька є астрономічно далекою від дійсності. Вище я вже викладав причини непорозумінь між мною та Комітетом Уповноважених, і я ніколи їх не приховував від решти.

Єдиним представником СНПУ у Верховній Раді внаслідок виборів 1998-го року виявився Олег Тягнибок. Перша зустріч, яку я зорганізував йому з членством київського осередку, більшість просто розчарувала. Олег не обтяжував себе поясненням “підстав і причин нашої боротьби”, проте мало не виспівував рулади про переглянутий американський фільм, в якому кілька юнаків спромоглися перешкодити мексиканській мафії. Двома днями пізніше, Тягнибок зажадав, аби я передав йому всю партійну документацію, й повідомив, що рішенням Комітету Уповноважених, його призначено головою Київського осередку. Наступного дня активіст СНПУ Дмитро Волков (той самий, що в 2001-му очолив невеличку аттаку на синагогу Бродського) подав заяву про вихід з лав партії. З часом, його прикладом, іноді навіть без відповідних формальностей, скористалися й інші.

Активізація націоналістичного середовища в Києві та долучення до СНПУ “непосидючої молоді” не могли не привертнути уваги “церберів системи” (себто силових спецслужб постокупаційної адміністрації). Прагнучи і далі паразитувати на тілі окраденого і зневаженого українського народу, засвідчити власні вагомість й необхідність, а також зберегти успадкований з часів комуністичного тоталітаризму статус “всеконтролюючих органів”, запопадливо виконуючи вказівки режиму, силовики з СБУ та МВС поспішали оголосити “деструктивним елементом” всих, хто не боявся протистояти політиці винародовлення українців. Станом справ на кінець 1997-го початок 1998-го років, супроти мене було порушено замовну кримінальну справу, а згодом, без жодних на то підстав, оголошено в розшук. Керівництво СНПУ, замість того, аби стати на мій захист, зайняло ганебну позицію невтручання.

Після мого арешту в липні 1998-го року, більшість долучених мною до СНПУ скінхедів дійсно почали відходити від партії. Проте причина крилалась не в україномовності Тягнибока. “Голеноголові” чудово розуміли неприродність існування в Україні силою нав'язаної в період окупації російської мови, і тому без жодних проблем і комплексів поступово переходили в побуті на україномовне спілкування. Причина крилась в іншому. Причетність до партії змушувала до відкритої діяльності, а вона, в умовах тотального слідкування, суттєво обмежувала можливості й була малорезультативною.

Упродовж кількох років, біля Тягнибока продовжували гуртуватись не втаємничені в справи Комітету Уповноважених парубки і дівчата. Між собою ми нарекли їх “другою хвилею”, оскільки вони не належали до числа засновників скінруху, але долучилися до нього, а через нього і до партії, дещо пізніше. Саме на їхні плечі поклали ремонт партійного офісу на Софіївській площі та здійснення ряду заходів. Взяття партією на озброєння гасел захисту України від чужинського напливу належить Дмитру Савченку (згодом засудженому до 14-ти років ув'язнення за причетність до підриву вибухівки на Троєщинському базарі в 2004-му році). Складена і зформатована ним листівка дійсно-таки змусила багатьох уважніше поставитися до проблеми чужинського засилля, як однієї з форм знищення української ідентичності.

Після звільнення з ув'язнення в 2003-му році, я досить швидко відновив контакти з скінхедами. Становище, в якому на той час перебував рух, не радувало. Відсутність єдиного ідеологічного центру сприяло роздробленню й виникненню різноманітних тлумачень окремих подій та явищ. Відчувалося, що значний відсоток “молодняка” долучився до руху не стільки з переконань, скільки прагнучи виділитись з-поміж задавленого незаздрісним побутом натовпу. Розуміння реального призначення скінруху для них було чужим і незрозумілим. Значний відсоток скінгуртів перебували між собою в стані конфлікту, проте варто віддати належне їхній тогочасній активності. Факт силового припинення проявів побутової зневаги до українців й українського світосприйняття дуже часто формував в уяві чужинців образ українців як “нетолерантних автохтонів”. Ця обставина нерідко ставала відмовою для спроб осісти в Україні. До січня 2004-го року мені вдалось змусити чільників кількох скінугрупувань припинити нікому не потрібну ворожнечу, знайти між собою спільну мову й активізувати діяльність.

Пік силових аттак на чужинців припадає на 2006-2007 роки. Нерідко (і ця обставина не радує) жертвами нападів були іноземні туристи, проте переважна більшість покараних були базарними гендлярами, перелюбниками, які вбачали в українках об'єкт задоволення збочених сексуальних забаганок, та кримінальний елемент. Охоче долучались скіни до політичних заходів. В травні 2006-го року з моєї ініціативи близько трьох сотень не причетних до жодної з політичних партій, проте патріотично налаштованих юнаків і дівчат, ядро яких становили саме скінхеди, унеможливили ходу духовно здеградованих й морально розкладених прихильників легалізації канабісу. Починаючи від 2008-го року ініціативу з протидії цим намірам перехопило ВО “Свобода”. Щиро зичу їм у цій справі тріумфальної перемоги. 4-го листопада того ж 2006-го року, силами патріотів (і знову ж таки, ядро учасників протидії становили саме скінхеди) в Києві унеможливили проплачений з Москви “Імперський Марш”, ініціатори якого відверто виголошували антиукраїнські гасла. Замість доречної допомоги патріотично налаштованій молоді, лобуряки спецпідрозділу “Беркут” вдалися до жорстокого придушення ініціативи. Запланований прихильниками відновлення Російської Імперії захід зірвали, проте в часі протестної акції затримали, а згодом брехливо звинуватили перед адміністративним судом в скоєнні хуліганських дій, близько сорока патріотів. Не кращим чином повели себе представники “академічного націоналізму”. Замість захисту оббріханих протестантів жоден з них не поспішив подати голосу на захист незгідних з політикою злочинного потакання і принизливого запобігання. Більше того: офіціоз ОУН(м) “Українське слово” (газета зі славними традиціями, проте з дискредитуючою націоналізм редакційною колегією), дозволила на своїх сторінках лайливі публікації в адресу небайдужих до долі Батьківщини представників неформальної субкультури.

Активізація позбавленого єдиного керівного центру середовища й мої спроби налагодити підтримку діючим в Україні політичним партіям які позиціонували себе націоналістичними, врешті-решт викликали шаленну протидію з боку режиму. При Кабінеті Міністрів України, коштами платників податків, створили Міжвідомчу робочу групу з питань протидії ксенофобії, міжетнічної та расової нетерпимості, а у 2009 році прийнято План заходів із протидії проявам ксенофобії, расової та етнічної дискримінації в українському суспільстві. Проте, посилаючись на “занепокоєння міжнародних та українських урядових і громадських організацій з приводу високого рівня ксенофобії та нападів на грунті расової ненависті”, майже ніхто не поспішав до дискусії й обговорень причин актів всебічної протидії чужинському засиллю в Україні. Не обтяжені інтелектом челядники постокупаційної адміністрації нічим не різнилися від своїх попередників часів відкритого поневолення. Задекларована на клаптику паперу “незалежність” їх ні до чого не зобов'язувала. І тисяча “ні” не спинять свині. Такі українські реалії.

Станом справ на кінець 2006-го початок 2007-го рр., я працював кореспондентом газети “Персонал-Плюс”, й використовував її сторінки задля поширення ідей непримиренної боротьби з підлістю, брехнею і несправедливістю. Про вплив на формування світогляду скінів моїх публікацій свідчить такий факт: “виявлені” в часі обшуку в одного з підозрюваних у вбивстві громадянина Нігерії кілька газет з моїми статтями, працівники карного розшуку намагались долучити до матеріалів кримінальної справи. Незабаром, в багатьох газетах почали з'являтись замовні статті, автори яких не обтяжуючи себе роздумами й аналізом, звинувачували скінхедів в найрізноманітніших злочинах. Епілогом кожної публікації був заклик до силовиків вдатись до репресій. Останні не змусили себе довго умовляти. Згодом я довідався, що “боротьба з расизмом”, яку провадили продажні функціонери з МВС та СБУ - лише форма незадекларованого заробітку. Керівники спеціально створених “підрозділів з питань протидії расизму та ксенофобії” паразитували не лише на державних коштах. Матеріальне заохочення надходило також від чільників національних громад та з іноземних посольств. Щедрому фінансуванню з-за кордону та від спеціально створених в Україні (проте також фінансованих з-за її меж) фондів, підлягали й різноманітні “політологи” - псевдоправозахисники, для яких Україна була лише географічним окресленням певної території. В доповідях, які виголошувались на пародійних “семінарах, круглих столах й конференціях”, слухачів переконували в тім, що патріотизм є “реакцією нажаханих ретроградних прошарків населення, які не здатні пристосуватися до нового мобільного та космополітичного світу” й закликали “поставити під сумнів вчену легітимність” небайдужих до долі рідного народу науковців. Присутність в Україні “людей, які є несхожими на традиційне досі населення”, трактували “засобом, за допомогою якого Україна почала б відкривати шлях тим благам, що їх несуть найбільш динамічні й домінантні сили сучасного світу — глобалізація, міграція та урбанізація”. Аналогічною нісенітницею жонглювали й ідеологи штучно створеного руху “Антифа”. В поширюваних серед студентської молоді буклетах та брошурах, духовні та культурні надбання мешканців Європи (“європейські вартості”) проголосили приватною власністю “фінансово-економічної, політичної та довколамистецької буржуазії”, а прихильників їх збереження й культивування безапеляційно нарекли “наймитами капіталу”.

Здійснена силовиками та аморальними нівеляторами національних ідентичностей сатанізація скінхедів дала їм очікувану індульгенцію на подальше оббріхування, й виправдовувала порушення вимог Кримінально-Процесуального і Кримінального, кодексів. Позбавлені власних інформаційних агенств скінхеди виявилися непідготовленими до тиску. Після кількох арештів, масових затримань і “викликів на співбесіду”, прагнучи хоч-якось захистити “пресовану” спецслужбами молодь, я і чільник Українського Відділення Руху Проти Нелегальної Іміграції Ярослав Дунаєв, погодилися дати бульварній газетці “Сегодня” інтерв'ю, в якому запевнили загал про припинення існування скінруху як такого. Дехто поспішив розцінити це проявом боягузтва. Можливо і так. Але слабкість кількох не ослабила б руху вцілому. Час засвідчив (мушу визнати це з прикрістю і болем), що рація була таки на нашому боці. В приватних розмовах, я рекомендував всим долучатися до діючих політичних партій та організацій, відмовитись від декларування себе скінхедами, проте не відмовлятися від “акцій прямої дії”. Знаю, що дехто пристав на цю пропозицію. Тим самим, ідеї, сповідувані скінхедами, зрозуміло що в дещо облагороженій формі, були передані, а з часом і взяті на озброєння, кількома політичними партіями та публічними політиками.

Час ставить свої вимоги, і я сподіваюсь, що в Україні з часом таки постане єдиний, національний, визвольно-захисний фронт, де інтелектуали й практики будуть частками одного цілого. Скінрух безумовно відіграв позитивну роль в справі його розбудови, оскільки засвідчив необхідність бракуючого нині поєднання.
Олесь Вахній
Oles Vahnij зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 20.10.2011, 09:51   # 14
Shiver2005
помаранчевий
 
Аватар для Shiver2005
 
Реєстрація: 30.08.2009
Звідки Ви: Ужгород, Київ
Дописи: 100.214
Репутація: 52
Типово

Жахливо. Особливо у вашому віці. Коли мені було 14 мене теж відвідували подібні думки, але потім я подорослішав.

Газета "Русский порядок" - ви тому москалеві у пику дали, хто вважав себе руським, ви їм пояснили, що руССкіє - це нація фіно-татарів і вони мусять створити фіно-татарський націоналізм?

Взагалі, переселення народів описується у 7-му та 8-му класі у підручниках з історії, ви пропустили цей період або прогуляли?:) Чому приміром ви заважаєте природньому процесу? Так само можете змусити себе не ходити у туалет, бо до вашого відома планета емля - це так само як людський організм - біо-об'єкт. На теренах сучасної України існувало багато націй та держав, тому будь-який народ має право тут жити. До речі, щодо звичаїв, ви їздите на коні та носите шаблю? Бо то є недотриманням звичаїв, якщо ви цього не маєте.

Націоналізм - це любов. В Україні є місце кожному, хто розмовляє українською і хоче, щоб ця країна жила незалежно та розвивалась у добробуті. Ми - частина європейської культури і нерозривна. І зараз ми вас перевіримо. Якщо ви проти геїв, лезбі, політичних свобод, підприємництва, мультикультуралізму - ви не європеєць...
Shiver2005 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 21.10.2011, 02:29   # 15
John Doe
Користувач
 
Аватар для John Doe
 
Реєстрація: 01.10.2010
Дописи: 139
Репутація: 3
Типово

Цитата:
Допис від Shiver2005 Переглянути допис
...Русский порядок...
Цитата:
Допис від Shiver2005 Переглянути допис
російська мова в нас згідно правил форуму заборонена.


Цитата:
Допис від Shiver2005 Переглянути допис
Жахливо. Особливо у вашому віці. Якщо ви проти геїв, лезбі, ... - ви не європеєць...
недоєвроГЕЙці серед нас


євро гей ці тут - http://gayua.com/

і євро лезбі янців маємо www.lesbi.org.ua

Кожної тварі і не по одній парі

Євро гей ці радікалорастії теж є http://chorna-rada.org.ua/showpost.p...3&postcount=26
__________________
Махно крутіший Чегевари

Востаннє редагував John Doe: 24.10.2011 о 12:14 .
John Doe зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 25.10.2011, 17:55   # 16
Oles Vahnij
Користувач
 
Реєстрація: 05.07.2010
Дописи: 270
Репутація: 42
Типово

Я націоналіст. Європеєць. Християнин. Саме тому я проти геїв, дезбі, мультикультуризму й інших дегенеративних збочень. За підприємництво.
Oles Vahnij зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 05.11.2011, 18:57   # 17
Oles Vahnij
Користувач
 
Реєстрація: 05.07.2010
Дописи: 270
Репутація: 42
Типово Злочини професійної антифашистки

Перш за все, кличу до виваженої стриманості, оскільки потакання емоціям є ознакою непритаманного європейцям хамства.

Протидія силам, які заперечують право українців бути повновласними господарями на рідній землі, вимагає належної поінформованості про задуми воїнів лукавого. 23.06.10., в ненайшикарнішому і геть не гламурному, проте недешевому київському “Президент-Готелі”, відбувся “Антифашистський З'їзд”. Меценатом сатанинського збіговиська виявився “Всесвітній конгрес російськомовного єврейства”. Певно саме ця обставина й визначила, що основна кількість учасників того дійства були нащадками втікачів з берегів Йордану.

Банкетна зала ледве вмістила ласих на складену з п'яти блюд вечерю “антифашистів”, але мова не про кулінарські досягнення кухарів ресторанів “Президент-Готелю”. Вислуховуючи пашталакання куцобородого юдея, який виконуючи роль “тамади” (себто ведучого) поперемінно надавав мікрофон для лайки на адресу націоналістів то депутатові ВР Вадиму Колесніченко, то “самой сладкой женщіне”, а за сумісництвом й депутатові Держдуми Росії Ірині Солодкій, очільникові “антифашистського руху” череваню Шпігелю, та іншим, менш іменитим учасникам збіговиська, я звичайо шкодував про відсутність “шмайсера” який уможливив-би логічно пояснити упередженим україноненависникам причину з'яви й буття людини в цьому світі.

Вишукані страви сприяли покращенню настрою й провокували до ближчого пізнання осіб з якими обставини змусили сидіти за щедро накритим столом. Окрім колишнього КГБіста Гречанінова, який після кількох чарок прозорої української горілки, не соромлячись присутності жінок, почав веселити сусідів водевільчиками про походеньки Абрама й Сари, серед присутніх була й чарівна сорокалітня жіночка. Не обтяжуючись формальностями, сусід по праву руку протягнув мені візитку, з якої я довідався, що маю честь познайомитись з Директором Центру захисту громадянських прав євреїв України Токарем Олександром Захаровичем. Саме його стараннями, Елеонора Гройсман була відрекомендована як “мама всього єврейського Києва”. Спілкування дійсно виявилось приємним. Підкреслена доброзичливість пані Елеонори, її кілька дотепних жартів, а головне — милозвучний голос й оригінальна манера подавати власні думки залишили в моїй пам'яті виключно позитивні спогади про знайомство.

Переглянувши ввечері в мережі Інтернет отриману інформацію, я довідався що доля звела мене не лише з гідною захоплення красунею, а й лікарем, автором багатьох публікацій на медичну та моральну тематику, Президентом Української незалежної ради єврейських жінок, головним редактором газети “Киев еврейский”, лікарем і ще багато чого. Позитивним чинником в справі формування уяви про її особу був один з коментарів, в якому вона засуджувала чільників якогось єврейського конгресу, що кілька років тому відбувся в Берліні й учасником якого їй випала нагода бути. Згідно її слів, єврейську верхівку цікавили лише отримані кошти й можливість їх вигідно вкласти з особистим зиском, але жодним чином не прагнення відстоювати виголошенні гасла та ідеї. Засудження єврейкою співплемінників, для котрих приналежність до єврейства перетворилась в форму заробітку, нині є великою рідкістю.

Друга зустріч з пані Елеонорою відбулась на одному з засідань Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, у відділі аналітики якої я працював в період з липня 2010 по лютий 2011 р. Як виявилось, пані Елеонора входила до її Громадської Ради й була в дружніх стосунках з Головою НЕК Василем Костицьким. Не пригадую всих деталей її виступу, але свідчу що її позиція була конструктивною, й суголосною з представниками громадськості та християнських конфесій. Буду відвертим: я був в захопленні від її принциповості в справі захисту духовного здоров'я всих (незалежно від майнового або суспільного стану та національної приналежності) громадян України.

Третя зустріч відбулась 18-го листопада в приміщенні “УкрІнформу”. Щоправда, самій зустрічі передували багаторазові контакти телефоном. Як виявилось, перемога на виборах до місцевих рад в переважно західних регіонах України ВО “Свобода” викликала в пані Елеонори вкрай велике стурбування. Прагнучи “привернути увагу до проблеми відродження фашизму”, а також з “нагоди 65-ї річниці від початку Нюрнберзького процесу”, пані Елеонора, а також Голова НЕК Василь Костицький, політолог Ігор Лосєв, правозахисник Йосип Зісельс порішили виступити перед журналістами з гнівними заявами на адресу Олега Тягнибока зокрема та ВО “Свобода” вцілому. Мій безпартійний статус жодним чином не свідчить про відсутність в мене патріотичних переконань. Я розумів, що виконуючи в НЕК обов'язки аналітично-інормаційного характеру, я буду вимушеним розсилати на інформаційні агенції звістку й вже наперед складену “Резолюцію”. Моїм безпосереднім керівником в НЕК був Михайло Канафоцький, з яким я був знайомим з 1992 року. Знаючи про його участь в студентському голодуванні, яке відбулося на радіаційному граніті в 1990 році, й учасником якого був і нинішній очільник ВО “Свобода”, розуміючи, що даний захід спрямований проти патріотичного руху в Україні, я запропонував Михайлові унеможливити інформаційне забезпечення прес-конференції. Реакція вихідця з Галичини була притаманною вічнопереляканому хохлярі:

-Ти що, дурний? Нас Костицький з роботи пожене. Ти дав Присягу держслужбовця? Чесно виконуй свої посадові обов'язки.

Відверто кажучи, мій підпис на аркуші паперу є звичайнісінькою бюрократичною формальністю і жодним чином не свідчить про факт зачитування присяги з притисканням руки до серця. Діяти довелось на власний розсуд й розраховуючи на мовчанку Канафоцького. До честі Михайла, про мою свідому протидію задумам Зісельса і Гройсман він мовчить і нині.

Текст інформаційного повідомлення про прес-конференцію в “УкрІнформі” та суттєво пом'якшену без згоди Костицького “Резолюцію” я відіслав пані Елеонорі 17.11.10. близько 17.00. з проханням розіслати його на всі інформаційні агенції. Звістка отримана наприкінці робочого дня, як я й розраховував, залишилась непоміченою, тож 18.11.10., незгідним з симпатіями виборців довелось звертатися до пустої зали. Окрім штатного кореспондента “УкрІнформу” Святослава Халуса, на заході були присутні лише запрошені Василем Костицьким кілька студентів, один з яких виявився содомітом. Взявши без згоди пані Елеонори й Голови НЕК слово, він бідкався незаздрісною роллю меншини. Парелель національних меншин з нетрадиційною орієнтацією була комічною й образливою для пана Зісельса й Елеонори Гройсман, я бачив це з міміки на їхніх обличчях, проте формат заходу вимагав толерації. Зрозуміло, що причину відсутності журналістів на прес-конференції Василь Костицький зрозумів відразу. Я ніколи не приховував власних переконань. Наступного дня, його наказом, я був переведений з відділу аналітики у відділ експертизи. Робота не творча, й, окрім залишених за мною обов'язків моніторити ЗМІ, зобов'язувала до кількагодинного перегляду наданих для експертизи фільмів жахів та порнографічної продукції.

Звичайно, я знайшов чимало аргументів, аби довести пані Елеонорі власну непричетність до того становища, в якому опинились учасники запланованої прес-конференції. Підозрюю, що моя люб'язність викликала в неї зацікавлення й бажання потоваришувати. На її запрошення я відвідав концерт з нагоди якогось (вибачайте, вже забув) єврейського свята й під запис диктофону відповів на кілька поставлених запитань. Аналіз наших “дружніх стосунків” та окремі натяки в часі розмов підтвердили мої підозри. Аналогічна “дружба” з Костицьким була нагодою отримувати від експертів НЕК вигідні висновки щодо “наданої на експертизу антисемітської продукції”.

Наші стосунки дещо зіпсувалися публікацією на кількох інтернет-сайтах ексгебеціоніста Володарського під назвою “Лев и ягненок в нацкомиссии по морали”. Прихильник привселюдного оголення обізвав співплемінницю “професійною єврейкою” й вказуючи на мене як на фашиста, дивувався причинам нашого спілкування.

Кілька днів тому, пресцентром МВС було поширено вкрай неприємну для єврейських кіл звістку: проти редактора газети “Киев еврейский” порушено кримінальну справу. Як повідомив один з речників МВС, отримавши гроші в сумі 1000 доларів США, пані Елеонора не в лікарні а в хатніх умовах приймала пологи в мешканки Броварського району що на Київщині. Причиною порушення кримінальної справи, стала смерть новонародженої дитини, коматозний стан породілі, й зникнення Гройсман з місця події.

Я далекий від думки про свідоме заподіяння смерті й “принесення юдеями в жертву гоїв”. Все набагато простіше. “Громадсько-політична” діяльність “професійних євреїв”, “професійних українців” (прикро, але маємо і таких), “фахових антифашистів”, значної кількості нинішніх продажних політологів, вилонили цілу касту впевнених у власній непомильності себелюбців та “професійих політиків”. Насправді ж, за гучними фразами, закликами, прогнозами й “роздумами” криється пошук форм потакання власним забаганкам, прагнення засвідчити власну суспільну вагомість й отримати за це матеріальну нагороду. Значний відсоток “піднятих” ними “проблем”, зокрема й боротьба з міфічними ксенофобією, расизмом й фашизмом, насправді є лише витвором їхньої хворобливої уяви, та оплаченим з різноманітних (переважно закордонних) фондів заробітком. Що поробиш? Цей світ поки-що далекий від того, яким мріє бачити його Творець.
Олесь Вахній
Oles Vahnij зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 15.11.2011, 14:28   # 18
Oles Vahnij
Користувач
 
Реєстрація: 05.07.2010
Дописи: 270
Репутація: 42
Типово Розмова з "політичним терористом"

Враження, неначе я опинився в 1937-му році.

14-го листопада, одного з фігурантів кримінальної справи “Васильківських терористів” Ігоря Мосійчука етапували зі слідчого ізолятору СБУ до прозваного в народі “Лук'янівською в'язницею” Київського слідчого ізолятору, який підпорядкований Державній Пенітенціарній Службі. Послаблення режиму утримання уможливило налагодити зв'язок, тож скориставшись нагодою, я попрохав Ігоря відповісти на декілька запитань.

- Ігорю, перш ніж поставлю кілька запитань, зізнайся: як самопочуття?
- Значно краще ніж в часі затримання. Але серце турбує. Ковтаю карвалдин.

- Здоров'я тобі. Ти розумієш що поширення навіть в мережі Інтернет цього інтерв'ю може стати причиною багатьох неприємностей в першу чергу для тебе та співкамерників? Ти готовий до тиску який створюють нині слідчі СБУ додати й “прес” адміністрації Київського слідчого ізолятора?
- Після того що відбулось 24-го серпня та пред'явлених згодом мені звинувачень я вже нічому не дивуюсь. Психологічно готовий до будь-якого повороту подій і розумію що моя розмова з тобою може мати більш ніж вкрай неприємні для мене наслідки. Попри те, вважаю доцільнішим не мовчати.

- А тепер про справу. Що відбулось насправді 24-го серпня, і чи відповідає дійсності повідомлення прес-центру СБУ про спробу вчинити терориститчний акт на День Незалежності в громадському місці?
- Звичайно ні. Зараз в матеріалах кримінальної справи йдеться виключно про наший намір підірвати пам'ятник Леніну в м.Бориспіль, що на Київщині. Ні про який теракт в громадському місці на День Незалежності не згадується. Більше того, вибухотехнічна експертиза встановила, що заздалегіть підкинутий, а потім “вилучений” і продемонстрований телеглядачам всієї України вибуховий пристрій ніяких цвяхів в собі не містив, а радіус його враження сягав п'ятнадцять метрів. Окрім того, навіть на підкинутих до наших помешкань і потім “виявлених та долучених до матеріалів кримінальної справи речових доказах”, (тротиловій шашці, пістолеті, набоях) наших відбитків та слідів ДНК експертизою не зафіксовано.

- Як гадаєш, які причини порушення проти тебе й хлопців з “Патріоту України” кримінальної справи?
- Людина не має змоги заглянути в душу іншій, тим паче тим, хто свідомо лицемірить, тож висновки можу робити лише на підставі розмов зі слідчими та дізнавачами. Вони зухвалі й впевнені у безкарності, і ця обставина стає причиною ганебного свавілля. Щодо твого питання про причини порушення кримінальної справи й арешту. Ми, як депутати Васильківської міської ради, борючись з поширенням наркотиків в нашому місті, чорним рієлтовством, незаконним гральним бізнесом, земельними аферами, демонстрували українській громадскості як можуть, а головне повинні працювати в органах місцевого самоврядування депутати-націоналісти. Наша принциповість багатьох позбавляла нагоди збагачуватись кримінальним шляхом. Окрім того, ми протистояли антинародній системі, а вона, в своєму прагненні зберегти існуючий нині стан речей не зупиниться ні перед яким злочином.

- Кілька слів про методи збору працівниками СБУ “доказової бази”. Вони сильно різняться від тих, якими нині послуговуються їхні колеги з МВС?
- В часі ознайомлення з матеріалами кримінальної справи я не знайшов жодного вагомого аргументу який-би підтверджував висунуті обвинувачення. До аналогічних висновків дійшли й мої захисники. Працівники СБУ навіть не приховували що змушували моїх знайомих підписувати складені ними ж свідчення які нічого спільного з дійсністю не мають. Ці методи є злочинними, і вони нічим не різняться від практикованих нині працівниками МВС. Тому й критикуються заслужено журналістами і громадскістю. Перечитав нещодавно “Сад Гетсиманський” Івана Багряного й порівняв поневіряння дійових осіб з нерадісним сьогоденням. Позитивних зрушень в справі ставлення до людей я так і не знайшов. В СБУ на допитах пальці мені звичайно не ламали і пістолетом перед обличчям не вимахували, проте показово-зверхня форма спілкування аналогічна змальованій Багряним. Враження, неначе я опинився в 1937-му році. Доречі, факт мого знайомства з тобою для них є обтяжуючою обставиною.

- На якій стадії справа нині? Чому термін досудового розслідування вам продовжили ще на два місяці?
- Станом справ на даний час, ми ознайомлюємось з матеріалами кримінальної справи. Користуючись нагодою, хочу запевнити громадскість в тім, що ми не вдавались до боротьби з несправедливістю методами які нині нам інкримінують. До матеріалів кримінальної справи долучені роздруківки й записи моїх телефонних розмов. З них я довідався, що мій телефон перебував на прослуховуванні СБУ з часів зриву фестивалю “Традиції духу - Русь”, який мав відбутись неподалік Василькова влітку минулого року. Замовником зриву був депутат ВР Вадим Колісниченко. Звинуваченням мені слугують окремі, вирвані з контексту фрази, де я іноді емоційно висловлююсь про нинішніх можновладців та систему репрезентантами якої вони є. Доречі, я не впевнений що телефон яким спілкуюсь з тобою, а тим паче твій, не прослуховується, тож дозволь згадки про деякі речі залишити до судового розгляду. Не хочу дарувати безпринципним й аморальним недоброзичливцям зайвих супроти себе й товаришів “аргументів”.

- Тебе більш ніж два місяці тримали в слідчому ізоляторі СБУ. Чому нарешті перевели до ізолятора лихої слави, творцем якого був дід Лук'ян?
- Я переконаний що утримючи мене в слідчому ізоляторі СБУ, слідчі та дізнавачі мали на меті схилити або навіть змусити мене до співпраці. Зрозумівши що я ніколи не погоджусь оббрехати обвинувачених спільно зі мною керівників київського відділення “Патріоту України” Сергія Бевза й Володимира Шпару, облишили марну справ, й “перекинули” до цієї геть не затишної і вкрай неприємної місцини.

- А вона дійсно така негостинна?
- Ну що за питання? Уяви собі, що в камеру в якій лише чотири ліжка запихають п'ятого. Як хочете, панове арештанти, так і вживайтесь.

- Кілька слів товаришам й громадскості.
- Борітеся, поборете. Нам Бог помагає. Я оптиміст, тож сподіваюсь лише на перемогу. Я ніколи не мав жодного сумніву щодо неї. А думки, як правило, мають властивість матеріалізовуватись. Тим паче, що вірять в неї і прагнуть її тріумфу вольові й принципові люди.

- Дякую за відповіді. Тримайся! Ми приречені на перемогу!
- Слава Україні!
Розмовляв Олесь Вахній
Oles Vahnij зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 16.11.2011, 18:10   # 19
Oles Vahnij
Користувач
 
Реєстрація: 05.07.2010
Дописи: 270
Репутація: 42
Типово

Дешевий метод. Зареєструвався й дописав для того аби зневажити викладену інформацію. Дарма стараєшся.
Oles Vahnij зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 20.11.2011, 20:37   # 20
Oles Vahnij
Користувач
 
Реєстрація: 05.07.2010
Дописи: 270
Репутація: 42
Типово "Терористичні" перипетії

24-го серпня нинішнього року, громадськість України шокували звісткою про спробу вчинити терористичний акт на Майдані Незалежності. Згідно оприлюдненої Службою Безпеки України інформації, керівник київського відділення Всеукраїнського Громадського Об'єднання “Патріот України”, депутат Васильківської міської ради Сергій Бевз та його заступник Володимир Шпара, за фінансової підтримки депутата тієї ж Васильківської міської ради Ігоря Мосійчука, планували підірвати вибухівку в часі святкувань. Увазі громадськості були запропоновані кадри винесення вибухового пристрою з приміщення, в якому нібито на наради, збирався актив “Патріоту України”, і які відразу викликали чимало вкрай неприємних для керівництва СБУ запитань. Найголовніше з них, чому вибуховий пристрій виносили не працівники МНС у відповідному захисному екупіюванні, а офіцер СБУ, до того ж без жодного захисного одягу. Певно духовні нащадки садиста Дзержинського чудово розуміли, що “виявлена” а згодом і “знешкоджена” “вибухівка”, їм самим, а тим паче оточуючим жодної загрози не становить. Кількома днями пізніше, в мережі Інтернет з'явися запис скарги громадянина Чернеги, в якому він розповідав про затримання працівниками СБУ, й методи якими від нього вимагали дати покази які обтяжують Мосійчука, Бевза й Шпару, проте є такими що м'яко кажучи не відповідають дійсності. Заяву Чернеги один з високопосадовців СБУ прокоментував як спробу ухилитись від відповідальності (щоправда не пояснив, від чого саме може ухилятись допитана як свідок особа) й запевнив громадськість, що його колеги ніколи не застосовують насилля, а затриманих і підозрюваних частують гарячою кавою.

Факт арешту двох депутатів Васильківської міської ради, звичайно ж, викликав чималий резонанс в суспільстві. Проте інформаційний простір України переповнений звістками, які здатні швидко відволікти увагу, а, з часом, і змусити забути про подію, котра ще кілька днів тому була передовою на шпальтах газет і часописів. Метод “звітування перед громадськістю” викриттям злочинців, які здійснили або планували здійснити злочин й подальше переключення уваги на інші події, як правило практикується службами, які не вирізняються високим рівнем фаховості. Лакейське прагнення засвідчити власну необхідність і вагомість нині спростовується астрономічно далекими від поданих у звітах результами досудового розслідування.

Факти, котрі подаю на розсуд читача, зібрані мною у приватних розмовах з працівниками СБУ, рідними арештованих, особами яких визнано свідками і самими арештантами. Я не обмовився, посилаючись на самих арештантів. Мені не соромно визнати, що за матеріальну винагороду в 500 гривень, в Україні реально налагодити зв'язок навіть з ізольованими від суспільства. Червоніти від сорому мушу не я (попри те, що мої руки давали хабаря й мобільний телефон), а репрезентанти наповнених запопадливими й водночас продажними кріпаками силових відомств. Маю на увазі МВС, СБУ та пенітенціарну систему.

В ніч з 23-го на 24.08.2011, Ігор Мосійчук був затриманий спецпризначенцями підрозділу “Альфа”. Кількома годинами пізніше, в його помешканні, о 5.30 ранку, троє офіцерів СБУ, в присутності заздалегіть підготованими курсантами військового авіаційного училища, взятих задля виконання обов'язків понятих, влаштували обшук. На прохання дружини Мосійчука залучити в якості понятих сусідів, відповіли лайкою, погрозами, й, відібравши ключі від вхідних дверей, зсередини зачинили помешкання. Цікавою була й форма обшуку. Один з учасників дійства зайшов до туалетної кімнати, й за кілька секунд вийшов звідти тримаючи в руках ганчірку, яку запропонував спочатку Мосійчукові, а потім дружині, взяти до рук, оглянути та показати вміст. Після відмови навіть торкатись до “знахідки”, яку до цього Мосійчук і його дружина жодного разу в своєму помешканні не бачили, в присутності понятих-курсантів, СБУшники “виявили” в ній бойові набої. Кількома хвилинами пізніше, на балконі помешкання “виявили” карту пам'яті до мобільного телефону. Дещо згодом, Мосійчуку повідомили, що оскільки на ній містяться схеми виготовлення вибухівки та макети листівки екстреміського змісту, вона долучена до матеріалів кримінальної справи. Себто, знайшли, вилучили, не знаючи вмісту, а вже потім з'ясували її зміст. До речі, допитані згодом поняті дали щодо виявлених речей не ідентичні покази. Один з них зізнався, що факту вилучення карти пам'яті взагалі не бачив, згідно свідчень іншого, набої були знайдені не не в туалетній кімнаті, а в ванній. Увагу захисників привернув й такий факт: санкція на обшук була отримана в Баришівському районному суді Київської області (до речі, ця обставина є порушенням вимог ст.177 КПК), проте подання на початку розглядалось відносно особи на прізвище Бойко. В аналогічній формі і також в нічний час (що є порушенням вимог ст.180 КПК) відбувались й обшуки в помешканнях Бевза та Шпари. Серед вилучених в помешканні Бевза речей - сувенірний перочинний ніж, придбаний в крамниці газовий балончик, системний блок до комп'ютера, зовнішній вінчестер, блокнот кількарічної давнини, диски CD-R, CD-RW, DVD, DVD-R, DVD-RW з записами художніх фільмів та музики, й холості набої. Результати обшуку в помешканні Володимира Шпари були більш “вдалими”. Чисельна перевага “осіб в цивільному” позбавляла змоги бачити дії кожного, тож працівники СБУ які на певний час залишались насамоті в одній з кімнат, в часі присутності в ній решти учасників обшуку, раптом “виявили” пістолет, тротилову шашку, й невеликого розміру пакетик. Як і в помешканні Мосійчука, Володимиру Шпарі та його дружині почергово пропонували взяти до рук “виявлені” речі й оглянувши пояснити чи вони їм належать. Згідно висновків експертизи, з якою підслідні вже ознайомилися і яка вже долучена до матеріалів кримінальної справи, на жодному з вилучених предметів відбитків пальців підозрюваних та рідних так і не виявлено. Не полінувалися “пошуковці” порушити й ст.189 КПК, не надавши рідним затриманих протоколу обшуку та опис вилучених речей.

Кілька слів про методи збору доказової бази. В часі судового розгляду подання слідчих СБУ про взяття Мосійчука, Шпари та Бевза під варту, слідчі посилались на покази громадянина Дорошенко, який нібито свідчив що був присутнім при обговоренні підозрюваними шляхів підриву пам'ятника Леніну в місті Бориспіль що на Київщині. Про спробу вчинити теракт на Майдані Незалежності — жодного слова. Доречі, пам'ятник який начебто порішили знищити “терористи” був демонтованим владою міста ще 18.08.2011. 21.10.2011., до Генерального прокурора звернувся мешканець Васильківщини Бойко Юрій Миколайович, 1990 р.н., який стверджував, що 22.08.11., близько 12.30., його затримали й доставили до Київського обласного управління СБУ, яке розташоване за адресою: м. Київ, пр. Перемоги 55/2. Там упродовж цілої ночі його поперемінно допитували близько десяти осіб. Аналогічно в нічний час відбувався допит й в ніч з 23-го на 24.08.11. Близько четвертої години ночі, слідчий Івашко заявив, що в разі відмови підписати все, що він вимагатиме, громадянин Бойко буде арештованим й доправленим до слідчого ізолятору. Добившись таким методом від Бойка підпису під наперед складеними “свідченнями”, слідчй Івашко “передав” його своєму колезі, який, не відрекомендувавшись, повідомив, що підписані ним покази будуть засекреченими псевдонімом “Дорошенко”, що він зобов'язаний буде повторити їх в судовій залі, що напередодні свідчень в суді він пройде ще кілька “консультацій”, а головне, що на період досудового розслідування його охоронятимуть. “Охорону” власного тіла Бойко дійсно відчув, проте вона не стільки захищала, скільки унеможливлювала спілкування з рідними арештованих. З часом, певно пересвідчившись в “благонадійності свідка”, спецпризначенці залишили його в спокої. Скориставшись нагодою, 21.10.2011., Юрій подав письмові скарги на ім'я Генерального Прокурора та Голови СБУ. Попри факт відмови Бойком від неправдивих і взятих з порушенням вимог чинного КПК показів, термін досудового розслідування продовжили ще на два місяці. Двох попередніх виявилось недостатньо для того аби зібрати вагомі для передачі в прокуратуру а потім і до суду “докази”.

Підозрюю, що метаморфози, які відбуваються нині в стані бюрократії та політичної еліти, з часом стануть предметом наукового дослідження й постання кількох наукових дисертацій. Але вже й нині ми можемо констатувати, що за рівнем освідченості, професійності, моральності та відповідальності вони не відповідають потребам суспільного розвитку України. Вагомим чинником в справі побудови демократичного суспільства, є належна поінформованість громадскості. На жаль, брутальна ігнорація запитів, скарг і звернень громадян перетворилась в звичну норму й заохочює свавілля. Ще одним “свідком” по справі “васильківських терористів” визнано працівника Васильківського міськвиконкому Олександра Крикунова. На початку його також намагалися притягти як підозрюваного, проте зібрані задля його обтяження докази виявилися настільки абсурдними, що навіть судді відмовилися визнати їх вагомими й дати санкцію на арешт. В судовій залі, в присутності кількох журналістів, рідних й депутата ВР Павловського, Крикунов показував сліди побоїв на тілі, й розповідав, якими саме методами його “схиляли” визнати себе причетним до спроби здійснити теракт. Факт відмови судді дати санкцію на арешт Крикунова, жодним чином не спричинився до його звільнення. Мені невідомі деталі подальших розмов і “домовленостей” між ним та органами дізнання і досудового слідства, проте нинішній статус свідка й, так само як і Бойку, всупереч бажання нав'язана охорона дарують нагоду пізнати методи якими послуговуються “цербери системи”.

На форму та методи обшуку, здійснені працівниками СБУ в помешканнях, рідними арештованих на початку вересня було подано скарги на ім'я Генерального Прокурора. Цинічні відповіді прокуратури в ідеалі повинні стати причиною окремого судового розгляду. Ігноруючи зміст скарг, в яких вказується на невиконання працівниками СБУ вимог чинного КПК в часі обшуків в помешканнях, челядники обласної прокуратури відповіли: “Вивченням матеріалів вказаної справи апаратом прокуратури області встановлено, що досудове слідство у ній проводиться об'єктивно та в повному обсязі, оскаржена Вами слідча дія проведена відповідно до постанови Баришівського районного суду Київської області, підстав для вжиття заходів прокурорського реагування на даний час не вбачається”. (Відповідь №04/2/2-2вих.-11). “Не помітила” Київська обласна прокуратура і таку обставину: двоє з підозрюваних (Мосійчук і Шпара) мешкали у Василькові, Бевз в Києві, теракт нібито планувався в Борисполі, кримінальну справу порушено заступником Генрального Прокурора України Блажієвським, санкцію на обшук в помешканнях давав Баришівський районний суд, а санкцію на арешт надано Солом'янським районним судом міста Києва. Дозволю собі вкрай нескромне, але доречне запитання: яке відношення до Борисполя й Василькова мають судді з Баришівки й Солом'янського суду столиці? Чому нас роблять свідками брутального порушення вимог Кримінально-Процесуального Кодексу? Окрім того, до матеріалів кримінальної справи долучені покази свідків з табору політичних опонентів. Свідчення останніх жодного відношення до висунутого обвинувачення не мають, проте упереджено і зумисне з негативного боку характеризують арештованих. Єдине призначення цих “свідчень” - наперед сформувати в судді та прокурора вкрай негативну думку про підсудних.

Ми можемо лише здогадуватися про реальні причини гучного “викриття терористичного угрупування”. ВГО “Патріот України” є досить активним в справі відстоювання сповідуваних переконань середовищем. Спроможність не за оплату зібрати чималий гурт ідейної молоді задля протидії продажу наркотичних речовин, сміливо вказувати на факти зловживання з метою отримання особистого зиску силовиками, врешті принциповість й небажання “домовлятись” і “поступатись”. Самі арештовані пояснюють, що їхніми зусиллями, в м.Василькові було припинено діяльність розважального закладу “Катарсис”, в якому відвідувачі мали змогу вільно придбати наркотичні речовини. Зусиллями нині арештованих депутатів Васильківської міськради, “Катарсис” був закритим. Після арешту діяльність відразу відновилась. До речі, силовики не обмежились арештом керівництва лише київського відділення “Патріоту України”. 23.08.2011., на приміщення штабу “Патріоту України” в Харкові, здійснив напад громадянин Колесник С. Завдавши тілесних ушкоджень з травматичного пістолету двом членам “Патріоту України”, він спровакував адекватну реакцію на власне хуліганство. Нині, травмовані внаслідок його хуліганських дій, парубки перебувають в слідчому ізоляторі, а нападника, в якого окрім травматичного пістолета працівники міліції виявили шість тисяч доларів, кілька посвідчень особи та рацію, визнано потерпілим.

Нинішні платники податків можуть поділяти переконання арештованих, опонувати їм, або залишатися байдужими до діяльності політичних партій та громадських об'єднань. Проте, факт свавілля силовиків повинен стати причиною серйозних дискусій й принципової протидії.
Олесь Вахній
Oles Vahnij зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Відповідь

Закладки


Ваші права у розділі
Ви не можете створювати теми
Ви не можете писати дописи
Ви не можете долучати файли
Ви не можете редагувати дописи

BB-код є Увімк.
Усмішки Увімк.
[IMG] код Увімк.
HTML код Вимк.

Швидкий перехід


Часовий пояс GMT +3. Поточний час: 21:17 .